Як подолати системний занепад вищої освіти

 Наталія Левицька 11 вересня 2015, 12:00 69 0

Поразка всіх реформ вищої освіти в Україні, яка завжди надавала значні переваги знанню та зневажала невігластво, свідчить про недосконалість системи цієї вищої освіти

Поразка всіх реформ вищої освіти в Україні, яка завжди надавала значні переваги знанню та зневажала невігластво, свідчить про недосконалість системи цієї вищої освіти, а точніше — повну відсутність системи у цій галузі так само, як і про небажання проводити реформи.

Будемо чесними, коли діти верхівки суспільства навчаються за кордоном і зневага до вітчизняних вишів дедалі більше поширюється, тоді занепадає не якась окрема гілка, а вся система.

Ми стоїмо перед вибором: або ми врятуємо нашу освіту, повертаючи старі й добре знані методи дидактики (заучування, рецитування, реферування, повторення за викладачем, навіть вивчення напам’ять лекцій — істина у «готовому» вигляді), або ставимо на реформу вишів на основі креативності (аналіз, синтез, винахід, зіставлення, протиставлення, конкретизація тощо, істина у «неготовому» вигляді), всіляко підтримуючи творчість студента та викладача як запоруку знання й освіти. Болонська мімікрія вже давно себе викрила й нікого не надихає.

Майте мужність визнати штучність Болонської системи за умов її гальмування та очуднення чиновниками від освіти. Як бачимо, вибір у нас невеликий.

Правда, і його можна не робити, тоді освіта продовжить занепадати, а разом із нею й сама ідея державності в Україні. Це вигідно тим, хто не визначився у проблемі існування такої держави.

Панове, зробіть нарешті свій вибір!

Або ми живемо у цій країні та дбаємо про неї, або розбігаємось у всі боки чимдуж, бо швидко стане зовсім нестерпно. Оскільки понад 40 млн осіб розбігтися миттєво та далеко не зможуть, то поміркувати є над чим.

Ставка на творчість та власну думку

Єдина реформа, яка припустима в умовах системного занепаду вищої освіти, — це переорієнтація на потреби студента, на його креативність та здатність пересотворення світу.

Переорієнтація свідома, а не удавана. Це означає, що заучування за зразком, автоматичне переписування та точне дотримання «нігтя викладача» має заступитися самостійним відбором та систематизацією матеріалу студентом, ставкою на творчість, власну думку студента, спонуканням до свідомого відбору будь-якого матеріалу чи методу пізнання (постатей письменників чи художніх текстів, наприклад).

Відправною точкою у вищій освіті повинно стати визнання права студента на особливе світоспоглядання, яке може зовсім не збігатися з викладачевим.

Оцінка має ставитися не за однакові світи викладача й студента, а за логіку формування та активність спрямувань світу студента. Саме цього виші ніяк не можуть подолати.

Ми читаємо студентам забагато лекцій, виховуючи у такий спосіб пасивність та сонливість. Комуністично спрямована держава робила ставку на покірність та пасивність молоді, але сучасна Україна не може собі цього дозволити, нам є у що вкладатися.

Найцікавіша лекція не спонукає до творчості, якщо студент мусить прослуховувати по три — чотири лекції на день впродовж тижня. Семінари спускаються на асистентів, які просто не встигають (через надмірне навантаження, а не з причини лінощів) опанувати матеріал настільки, щоб вільно користуватися ним на занятті, внаслідок чого лекція обростає численними непорозуміннями та поступово у студента зникає інтерес до такого пізнання. Це здорова реакція здорового індивідуума. З цим не треба боротися.

На цьому треба будувати такі кроки: знімати геть нудних лекторів (у нас завжди є що попідмітати); зменшувати кількість лекцій як принципу нав’язаного знання; дати право студенту обирати собі лектора, збільшити кількість запрошуваних лекторів, у тому числі й закордонних.

Нехай студенти порівнюють своїх та запрошених, нехай навчаються бачити істинне та удаване, нехай нарешті зрозуміють цінність власного викладача (все пізнається у порівнянні!).

Хтось скаже, що це шлях до хаосу.

Ні, якщо визнати, що студент — свідома істота пізнання, яка понад усе хоче мати знання, прагне опанувати спеціальність та працювати за нею.

Не прагне?

Тоді навіщо, шановні колеги, ви зарахували його до числа студентів?

Не помиляйтеся.

Помилилися — виправляйте помилку, якщо зможете, але це жодним чином не має впливати на принцип довіри до студента у вищій освіті.

Довіряйте студенту, бо без його активності не буде ніякої освіти. Освіта — це завжди самоосвіта. Не можна вивчити всі правила цього світу та всі його закономірності, але можна навчити їх шукати, помічати, класифікувати.

Це вирізняє високоосвічену людину від нездари-невігласа. Функція викладача полягає в тому, щоб спрямовувати на цікаві джерела, хай навіть спірні, окреслювати студенту простір та стежини пізнання, і допитливість учнів стане вашою вдячною нагородою.

«Я вірю у студента більше, ніж у викладача»

Навіщо студенту вища освіта?

Щоб навчити його бачити те, що проявиться у майбутньому, й тим самим робити ставку на розвиток та процвітання. А це означає, що ніякі завчені знання (узгоджені із світоглядом викладача) йому ніколи не знадобляться.

Якщо світ змінюється швидше за навчальні програми вишів, то такі виші мають відмирати або змінюватися ритмічно та цілеспрямовано. В основу освіти мусить бути закладено принцип реагування на зміни, принцип аксіологічного відсіювання численних темпоральностей, які не мають потенції до оприявлення майбутнього.

Зазвичай студент швидше за викладача сприймає зміни хоча б тому, що йому випадає жити за нових умов — коли ці зміни проростуть та стануть клішованими. Його адаптивність вища за адаптивність викладача. Тому я вірю у студента більше, ніж у викладача.

Умови життя викладача, вчителя треба перетворити з «виживання» на «процвітання»; його філософію — із «заробітчанства» на «пророкування істин»; а його методику — із «научування/закачування» на «сотворення/перетворення».

Для цього треба здійснити не так багато, як здається: повірити викладачеві! Надати йому можливість свідомого вибору, повернути престижність його спеціальності та поставити в умови живого навчання

Викладач — істота розумово розвинена та здатна на самопожертву, а ніяк не хабарник із липкими долонями.

Здебільшого викладачі люблять свою роботу та божеволіють від щастя спілкування зі студентами, радіючи кожному осяянню, кожному студентському винаходу. Учительство в Україні завжди було глибоко шанованою професією, адже саме в цьому середовищі зберігалися провідні ідеї етносу та народжувалися філософи, подібні до Григорія Сковороди.

Отже, умови життя викладача, вчителя треба перетворити з «виживання» на «процвітання»; його філософію — із «заробітчанства» на «пророкування істин»; а його методику — із «научування/закачування» на «сотворення/перетворення».

Для цього потрібно здійснити не так багато, як здається: повірити викладачеві! Надати йому можливість свідомого вибору, повернути престижність його спеціальності та поставити в умови живого навчання, створити ці умови. Завжди були викладачі, які всупереч системі лишалися креативними.

На засадах креативної освіти

Кілька слів про шкідливість компромісів у питаннях освіти. Не можна почати операцію з видалення пухлини і призупинитися на кілька років. Якщо запустити механізм креативної освіти, то необхідно послідовно його дотримуватися за всіма необхідними напрямами. Дехто із моїх колег впевнені, що старі ВНЗ помруть за свою схоластику, але ніколи не приймуть відкриту творчу систему освіти. У такому разі держава повинна:

1) запропонувати старому ВНЗ варіант переродження, якщо воно відхиляється, то припинити фінансування цієї установи (навіщо фінансувати те, що не сприяє державотворенню?);

2) відкривати нові ВНЗ на засадах креативної освіти, де від початку будуть закладені відповідні принципи, за дотримання яких держава буде фінансувати установу, а за відмови від них — негайно припиняється фінансування.

Кілька рекомендацій...

Виконання поданих нижче рекомендацій може посприяти відродженню вищої освіти. Ігнорування частини, хай найменшої, цих рекомендацій, як показала практика «завалювання» Болонської системи, призведе до чергового системного занепаду, який ми не переживемо.

Безперечно, це не все, що необхідно зробити у вищій освіті, проте повсякчас ставити на викладацький та студентський патріотизм і не помічати потреб викладача та студента, ця ганебна практика має зійти нанівець. Ми стоїмо на порозі або великих перетворень, або великого й остаточного самознищення, і таке балансування не може тягнутися вічно.

Якщо ми не зрушимо кудись свідомо, то почнеться несвідомий розвал, який важко буде зупинити. Знаю, що українцям набридло жити у нетривкому та соціально бентежному світі, але обставини вже склалися: занехаяння проблеми вишів не вирішиться само по собі.

Ми втратили велику кількість талановитих митців, інженерів, лікарів через те, що затягнули з цим обертанням до креативності. Далі тягнути нікуди. Освіта — запорука відродження країни.

Отже, для студентів необхідно забезпечити:

  • вибір курсів та їх лекторів: на один і той же курс можна пропонувати кілька лекторів, щоб студент міг зорієнтуватися та обрати цікавішого для себе;
  • ставку на креатив у кожній справі на кожному етапі, зокрема дипломні роботи, що написані за принципом переспівів, не приймати до захисту зовсім;
  • стипендію + підтримку різними фондами відмінників задля утворення інтелектуальної ієрархії;
  • перенесення акцентів із накопичення знання — на його застосування та актуальність для майбутнього;
  • динамізацію вищої освіти на рівні навчальних планів спеціальності — можливість вчитись у різних ВНЗ без втрат щодо переведення;
  • рейтингову систему як наскрізну критеріотворчу програму студентського життя;
  • можливість стажування за кордоном на будь-який термін;
  • можливість брати участь у культурних та спортивних заходах вишів;
  • розвиток не тільки науково-методичної співпраці з зарубіжними вишами, а й культурної та спортивної;
  • професійну перспективу, надання найбільш талановитим найбільш престижних робочих місць — моніторинг робочих місць залишається за Міністерством освіти;
  • розвиток неформальних студентських братств, про які сьогодні наші студенти нічого не знають;
  • війну з плагіатом та списуванням — антишпаргалка як програма кожного вузу за якість та престиж;
  • перескладання нескладеного іспиту чи заліку через рік, а не через день чи тиждень;
  • працевлаштування, особливо тих, хто вчився на державній основі — це престиж самої держави, її самоповага;
  • професійний супровід студента й після завершення освіти: розробку актуальних курсів перепідготовки, заснованих на свіжому науковому знанні з метою вдосконалення професійних навичок колишніх студентів;
  • формування підручникового фонду в достатній кількості та якості: студент має на руки отримувати необхідні підручники, байдуже — в електронному чи паперовому вигляді;
  • медичне страхування студентів;
  • організацію відпочинку студентів поза межами ВНЗ: спортивні табори, трудові табори, які дають змогу заробити копійку тощо;
  • стипендію, яка повинна прогодувати студента.

Для викладачів необхідно забезпечити:

  • введення індексу цитування поруч зі списком праць;
  • рейтингову систему — студенти ставляють оцінки викладачам, а не тільки викладачі — студентам;
  • конкурсну основу для читання курсів та спецкурсів, незалежно від того, чи вони в обов’язковому списку міністерства, чи у виборі студента: всі курси мають формуватися на основі свідомого вибору студента;
  • відміну обов’язкових закордонних публікацій та розробку преміальної системи у разі наявності закордонних публікацій не системи РИНЦ чи ін., а загальновизнаних журналів — припинити годувати сумнівні фірми за кордоном;
  • ніхто не оплачує закордонні відрядження, тому не може бути й мови про вимогу закордонних публікацій; якщо ж відрядження було оплачено — виконання вимоги, або викладач повертає витрачені кошти;
  • конкурс у книговиданні ВНЗ;
  • конкурс викладачів за критеріями: індекс цитування, список праць, рейтинг за виховною, науковою та методичною роботою;
  • посаду й контракт — не більше п’яти років, краще — три, щоб запобігти переродженню посади на тепле місце;
  • якщо впродовж п’яти років доцент/професор не видає посібника чи книжки — переведення на півставки або звільнення як такого, який не відповідає посаді (на жаль, це необхідність);
  • відновлення інституту кураторства;
  • оскільки навчальних груп у сьогоднішньому розумінні не буде, бо будуть групи формуватися щороку в залежності від обраних студентом курсів, в кожній такій групі все одно неодмінне введення внутрішньої організаційної структури (старости) та куратора-викладача;
  • кожному напряму спеціалізації ВНЗ видавати власний спеціалізований журнал чи інше періодичне видання, яке треба реєструвати за існуючим порядком ДАК — відсутність такого видання має сигналізувати Міністерству про необхідність позбавлення ліцензії;
  • право викладачу пропонувати нові курси й спеціалізації та відстоювати їх на реєстрації кваліфікацій у загальновідомій формі;
  • страхову медицину.

Для ВНЗ необхідно забезпечити:

  • постійне оновлення реєстру спеціальностей як запорука свідомого реагування на запити часу, тож на часі введення, наприклад, «компаративістики», «медіалінгвістики» та ін.;
  • постійне оновлення спецкурсів та курсів в унісон із розвитком науки: когнітивне літературознавство, когнітивна лінгвістика, медіалінгвістика, психолінгвістика та психосемантика...;
  • контракт з будь-ким не більш ніж на п’ять років, краще — на три , з ректором — на два роки;
  • дозвіл ВНЗ продавати книжки своїх викладачів (нехай інші ВНЗ використовують кращі набутки вашої установи офіційно та плідно);
  • складання навчального плану, починаючи з опитування студентів та активного врахування їхніх побажань, потім з опитування та врахування можливостей викладачів, і тільки в останню чергу враховують певні важелі керівництва (принцип мінімізації консервативного впливу);
  • рейтинг викладачів так само як і студентів;
  • рейтинг курсів та спецкурсів, практик та культурних заходів;
  • преміювання рейтингових викладачів — єдиний принцип преміювання у ВНЗ;
  • професор, якому довіряє наукове середовище, набирає кадри, а не чиновник;
  • встановлення нормативів наукового публікування для кожного щабля науковців;
  • заснування фондів підтримки викладачів, студентів, науки, видання книжок — функціонально поділених та взаємно незалежних;
  • публікування звітів в університетській багатотиражці, як і плани роботи ВНЗ — прозорість керівної ланки;
  • статут, гімн та навчальний план спеціальності ВНЗ видається студенту на руки при одержанні студентського білета або розміщується на сайті;
  • вдосконалення бібліотечної системи — формування фондів (якщо бібліотека складається з книжок переважно радянського періоду, то про яку освіту йдеться?);
  • ставку на самоосвіту — скорочення аудиторних годин на студента та на викладача до розумної кількості, яка може забезпечити оптимальний процес навчання (консультативний, а не нав’язливий характер викладання);
  • активізацію студентських угрупувань та рухів, підтримку гуртків та літніх шкіл;
  • збільшення житлового фонду за допомогою інвесторів;
  • створення гнучкої системи медичних страховок у залежності від внеску викладача та його вагомості для рейтингу ВНЗ;
  • більш активне використання можливостей Інтернету для публікацій, навчальних програм, конкурсів тощо.