Семен Семенченко: від звичайного шахрая до легенди Фейсбука

 Демян Лютий 8 листопада 2015, 13:08 240 0

Семенченко — це насправді раніше судимий аферист Грішін, який не тільки ніколи не був офіцером (в нього й вищої освіти немає), але й узагалі не служив у Збройних силах

30 січня 2015 року я відправив у Національну гвардію запит на інформацію — найзвичайніший, у відповідності до Закону України «Про доступ до публічної інформації». Запит стосувався підрозділу Нацгвардії, який в ЗМІ та соцмережах називають «батальйон «Донбас», та його легендарного командира — народного депутата України майора Семена Семенченка, нагородженого за талант полководця орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню.

Щоправда, на момент нагородження Семен Ігорович був не майором, а лише капітаном резерву — звання майора Аваков присвоїв орденоносцю вже після вручення нагороди. При цьому, як на мій попередній інформаційний запит відповіла Нацгвардія, звання капітана йому було присвоєно в порядку переатестації: при зарахуванні на міліцейську службу Семенченко, мовляв, був капітан-лейтенантом Військово-морських сил України в запасі, тому «капітан-лейтенант запасу Семенченко С.І. був переатестований с присвоєнням військового звання капітан резерву». Ось, будь ласка, витяг з попередньої відповіді Нацгвардії та подання Авакова про нагородження героя.

Але залишилось нез’ясованим питання — а коли ж жива легенда національно-визвольної боротьби українського народу став морським офіцером, на якому кораблі служив, чи не ходив, бува, у «кругосвєтку»? Погодьтесь, це важливо знати навіть для авторів майбутніх шкільних підручників історії. Тож довелось спрямувати в Нацгвардію ще один запит ось такого змісту:

«З метою підготовки телевізійного сюжету про діяльність другого батальйону спеціального призначення 1-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України, прошу повідомити:

  1. Хто саме виконував повноваження командира другого батальйону спеціального призначення 1-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України за період з 30.05.2014 по 11.08.2014 і з 24.11.2014 до цього дня (прізвище, ім’я, по батькові та військове або спеціальне звання командирів)?
  2. Які саме документи надав Семенченко С.І. на підтвердження наявності в нього військового звання капітан-лейтенант при зарахуванні до Національної гвардії України?

Відповідь прошу направити на мою домашню адресу поштовою кореспонденцією в строк, встановлений Законом України «Про доступ до публічної інформації».

Мій запит у Нацгвардії отримали, навіть повідомили мені на початку лютого 2015 року, що він скерований для опрацювання. Але відповіді досі не має. І не буде. Тому, що особова справа героя порожня, там немає не тільки документів про присвоєння йому первинного звання капітан-лейтенант, а навіть його паспорту, оскільки Семенченко — це насправді раніше судимий аферист Грішін, який не тільки ніколи не був офіцером (бо для цього як мінімум потрібна наявність вищої освіти, якої в Грішіна-Семенченка немає), але й узагалі не служив у Збройних силах.

Тому візьму на себе клопіт розповісти, чому саме підпорядкована міністру внутрішніх справ Авакову Національна гвардія відмовляється виконувати вимогу Закону України «Про доступ до публічної інформації», і хто, а, головне, навіщо, виготовив шахраю фальшиві документи.

Історія «хвороби»

Неохайна людина з немитим волоссям, у черевиках на босу ногу, з запахом перегару та в супроводі охоронця з опухлим від пиятики обличчям — у такому вигляді останнім часом з’являється на людях найвідоміший український аферист, що зробив блискучу кар’єру виключно через фактичну відсутність в Україні військової прокуратури.

Власне, кар’єру робив не він, кар’єру робили йому. Нинішній народний депутат України, а на той момент — радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко в березні 2014 року здибався з дрібним пройдисвітом з Макіївки. Пройдисвіта звали Грішін Костянтин Ігорович, 1974 року народження, ідентифікаційний номер 2718504398. Він разом зі своєю дружиною Наталією Олегівною Московець, 1983 року народження, ідентифікаційний код 3037903085, ховався від кредиторів, яким заборгував чималі суми.

Подробиці бурхливої підприємницької діяльності Грішіна і його бойової подруги неважко встановити з численних судових рішень, винесених за позовами як контрагентів, так і податкових органів. Власне, і в Макіївку Костя перебрався з рідного Севастополя, ховаючись від кредиторів та податківців. Тож недивно, що шлях нашого героя до депутатського мандату був всіяний аж ніяк не трояндами.

Уродженець м. Севастополя Костя Грішін, закінчивши в 1991 році середню школу, попервах мріяв бути морським офіцером і вступив до Чорноморського вищого військово-морського училища ім. Нахімова. Але через три місяці майбутній народний депутат був відрахований з училища, як стверджують злі язики, — за крадіжку годинника в однокурсника.

Невідомо яким чином «відмазавшись» від армії, влітку 1992 року Грішін поступає знову у вищий навчальний заклад — на цей раз на факультет економіки та менеджменту Севастопольського національного технічного університету з заочною формою навчання. Але отримати диплом знову не судилось: через три роки Грішін, який працював барменом у барі «Оболонь», був арештований по обвинуваченню в скоєнні низки злочинів — від незаконних валютних операцій до переховування краденого. Засуджений Ленінським районним судом Севастополя, Грішін вийшов на волю в грудні 1996 року у зв’язку з амністією, проголошеною з нагоди ухвалення нової Конституції.

Вийшовши на волю, Костянтин знову взявся за старе, але в значно більших масштабах. Для початку він зареєстрував ТОВ «Универсал-инком-юг», за допомогою якого зібрав з довірливих городян 55 тис. дол. під обіцянки вкласти гроші у високоприбуткові інвестиційні проекти. У червні 1999 року ця шахрайська контора була визнана банкрутом, а обдурені вкладники ще довгі роки оббивали міліцейські пороги, вимагаючи притягнути Грішіна до кримінальної відповідальності.

Також тривалий час севастопольці плювались при згадуванні ще двох фірм з однаковою назвою — «Общество милосердия», зареєстрованих Грішіним. Тільки одна була заснована у формі громадської організації, а друга — як благодійний фонд.

Справи Грішіна пішли вгору й у 2000 році він навіть балотувався (щоправда, безуспішно) депутатом до Севастопольської міськради. До речі, балотувався Грішін під проросійськими та прокомуністичними гаслами. Але найцікавіше — це те, як шахрай пояснював у автобіографії, чим він займався в 1995 році. Як запевняв своїх севастопольських виборців майбутній легендарний комбат, у 1994–1995 роках він, як справжній патріот РФ, воював у Чечні проти сепаратистів, які зазіхнули на територіальну цілісність великої та неподільної Росії. А оскільки наявність українського громадянства заважала йому вступити до лав Збройних сил Російської Федерації, то він начебто брав участь у бойових діях у складі партизанського загону, організованого ФСБ.

Коли в листопаді 2014 року журналісти «Лівого берегу» розшукали «Севастопольский вестник» за 2000 рік і попрохали вже народного депутата України Семена Семенченка прокоментувати рядок з автобіографії про те, що він перебував у складі так званого «добровольчого миротворчого корпусу з ліквідації конфлікту в Чечні», народний обранець не моргнувши оком розповів історію, яку не можна не процитувати як приклад феноменальної брехливості та виняткових літературних талантів нашого героя:

«1994 рік. Мені 20 років. Я навчався в «Нахимівці» — учбовому закладі зі спеціальною ідеологією. Мозок нам промивали — будь здоровим. Романтика, ризики пригод, бажання боротись з несправедливістю (а саме так нам подавали розпад Радянського Союзу та чеченський сепаратизм) привели мене на Кавказ. Але саме там я побачив справжню несправедливість. Це був жорсткий, але справедливий урок, щеплення від російського імперіалізму. Як наслідок — я розчарувався в ідеях, які мені намагались прищепити, почав критично усвідомлювати дійсність. У мене з’явились друзі серед Нохчі. Без мого юнацького максималізму та уроків Ічкерії не було б нинішнього Семена Семенченка».

Шкода, звісно, що журналістка «Лівого берега» після тиради Грішіна-Семенченка не поцікавилася в народного обранця, яку таку «спеціальну ідеологію» прищеплювали курсантам в українському державному навчальному закладі й хто саме з викладачів «промивав мозок». От тільки ні в якій Чечні Грішін насправді не був. Оскільки в цей період він знайомився з меню Лук’янівського СІЗО в столиці України. Та й у «Нахімівці» майбутній комбат провчився лише три місяці.

Чим тільки не довелося займатись Грішіну К.І. після виходу з СІЗО — він і розповсюджував квитки на концерти, і торгував овочами. Але кредитори на давали спокою, вимагаючи від правоохоронних органів порушити кримінальну справу проти шахрая. І порушували — наприклад, 20 серпня 2002 року відносно Грішіна в Сімферополі була відкрита справа №420675 за пограбування.

Свої фінансові справи Грішін намагався поправити за допомогою видавничої діяльності, організувавши випуск двох проросійських рептильок (газетами їх назвати не повертається язик), які закликали до ліквідації України та відновлення Радянського Союзу, — «Севастопольский вестник» и «Наша севастопольская правда». Але бажаючих купляти подібну літературу було небагато.

Тоді Грішін у травні 2006 року зареєструвався в Ленінській райдержадміністрації Севастополя як фізична особа-підприємець. Але скандальна слава бігла поперед нього, й вже за місяць наш герой вирішив припасти до духовних витоків, переїхавши до Москви. Там він був прийнятий по підроблених документах на дворічні курси за фахом «Драматургія та режисура телебачення» у Центр додаткової професійної освіти (нині — Вищі курси кіно й телебачення при Всеросійському державному університеті кінематографії ім. С. Герасимова). Ці курси призначені для отримання другої вищої освіти, а першої в Грішіна, як ми пам’ятаємо, не було — лише тюремні університети. Тому аферист пред’явив фальшивий диплом і в такий спосіб був зарахований до навчального закладу.

Але навчання Грішін не завершив і в 2008 році повернувся в Україну, де знову спробував зайнятись приватним підприємництвом — навіть отримав свідоцтво платника єдиного податку на 2009 рік. Але єдиний податок Грішін так і не заплатив, через що згодом Державна податкова інспекція в Ленінському районі м. Севастополя була вимушена звернутись до суду.

В Єдиному державному реєстрі судових рішень можна ознайомитись з постановою Окружного адміністративного суду м. Севастополя від 9 грудня 2010 року у справі №2а-3685/10/2770 про стягнення з Грішіна чималої для нього на той момент суми — аж 616 грн 45 коп.

Оскільки в ЄДРСР дані про особу приховуються, наводжу текст п. 2 резолютивної частини цього рішення з матеріалів справи:

«Стягнути з фізичної особи-підприємця Грішіна Костянтина Ігоровича (ідентифікаційний номер 2718504398, 99040, м. Севастополь, вул. М. Геловані, 10, кв. 32; рахунки в установах банків р/р 26000054803058, МФО 324935, СФ ПАТ КБ «Приватбанк», м. Севастополь) на користь державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Севастополя у доход місцевого бюджету Ленінського району м. Севастополя заборгованість перед бюджетом з єдиного податку у розмірі 616,45 грн».

Щоправда, ці судові перипетії Грішіна хвилювали не сильно — він на той час вже перебрався до Донецька й одружився на мешканці Макіївки Наталії Московець. Разом подружня пара зайнялась бізнесом зі встановлення супутникових антен і надання суміжних послуг. Втім, замовлення виконувались або нелегально, або від імені дружини Грішіна, яка й собі зареєструвалась підприємцем-фізичною особою.

Можна було б довго й із захопленням розповідати про те, чим займався Грішін на донецьких теренах — і про зареєстроване ним у Севастополі приватне підприємство «Компанія «Євролайн», яке, тим не менш, примудрялось дурити народ у шахтарській Горлівці, і про фірму-пустишку «Нове супутникове телебачення». Але не це є предметом нашої розвідки про бізнес-успіхи народного героя — урешті-решт, ані його афери, ані порушені щодо нього кримінальні справи, погодьмося, не становлять чогось видатного або незвичного для України. Про заробітки майбутнього Семена Семенченка тут згадується лише з єдиною метою — пояснити, що на момент знайомства з Антоном Геращенком Костя Грішін був у страшенних боргах, оскільки він є шахраєм по життю, причому — шахраєм-невдахою, й усі його авантюри завершувались крахом.

Про фінансовий стан Грішіна наприкінці 2013-го — на початку 2014 року може свідчити, наприклад, оце рішення Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області від 13 листопада 2013 року в справі №268/3130/13-ц за позовом ПАТ «Дельта Банк» до Московець Н.О. про стягнення заборгованості за кредитним договором в сумі 1236 грн 06 коп.

Цитую резолютивну частину судового рішення:

«Стягнути з Московець Наталії Олегівни, 05 березня 1983 року народження (ідентифікаційний номер 3037903085), на користь публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (розрахунковий рахунок 29096003953206, МФО 380236, код ЄДРПОУ 34047020) суму заборгованості: за кредитом — у сумі 1236,04 грн; заборгованість за процентами — у сумі 0,02 грн, а у загальному розмірі — 1236,06 грн, що утворилася на 25 червня 2013 року за кредитним договором №003-04130-201010 від 20 жовтня 2010 року».

Тобто людина, яка стверджує, що у квітні 2014 року на власні гроші створила та озброїла аж цілий батальйон, не була спроможна погасити залишок кредиту в сумі 1,2 тис. грн.

Ба більш того, у березні 2014 року Грішін не мав грошей, щоби заплатити за мобільний телефон. А компанія «МТС Україна» ще й подала позов до його дружини, на ім’я якої був оформлений корпоративний рахунок. Ось, будь ласка, рішення господарського суду Донецької області від 20 березня 2014 року у справі №905/599/14.

Цитую резолютивну частину:

«Позовні вимоги Приватного акціонерного товариства «МТС Україна», м. Київ (ЄДРПОУ 14333937) до Фізичної особи-підприємця Московець Наталії Олегівни, м. Макіївка, Донецька область (ідентифікаційний код 3037903085) про стягнення суми боргу у розмірі 13 439,47 грн задовольнити у повному обсязі. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Московець Наталії Олегівни (86110, Донецька область, м. Макіївка, м-н Строїтель, буд. 11/59, ідентифікаційний код 3037903085) на користь Приватного акціонерного товариства «МТС Україна» (01601, м. Київ, вул. Лейпцизька, 15, ЄДРПОУ 14333937) суму боргу у розмірі 13 439,47грн, витрати по сплаті судового збору у розмірі 1827,00 грн».

На момент винесення цього рішення в Донецьку російські «тітушки» вже штурмували облдержадміністрацію та обласну прокуратуру, вбили двох учасників проукраїнського мітингу. А майбутній народний депутат Семен Семенченко шукав будь-який заробіток. Ходив на мітинги сепаратистів, тинявся в захопленій облдержадміністрації, їздив на київський Майдан, випрошуючи гроші на квитки в знайомих. Аж доки йому не посміхнулась Фортуна й Богдан Кутепов у березні 2014-го не запросив донецького активіста (а саме так Грішін представлявся у Києві) до студії «Громадського телебачення».

Кутепов, власне, і придумав Грішіну псевдонім Семен Семенченко. Бо під власним прізвищем світитись на телеекранах Грішін не міг — його розшукували кредитори та жертви численних афер. З тієї ж причини він натягнув маску-балаклаву. Ну а оскільки від великого до смішного один лише крок, цілком логічним було наступне знайомство Грішіна з Антоном Геращенком.

2-й резервний батальйон Нацгвардії був використаний Грішіним і Геращенком для реклами в соцмережах і ЗМІ відкритих аферистами рахунків для фінансової підтримки неіснуючого в державі батальйону «Донбас»

Вже на початку травня 2014 року стало відомо, що людина, яка підписується в соціальних мережах як Семен Семенченко (псевдонім, придуманий Богданом Кутєповим, виявився напрочуд живучим), — це доведений до відчаю від хронічного безгрошів’я дрібний донецький шахрай Костя Грішін, дружину якого розшукує оператор зв’язку МТС, щоби стягнути заборгованість за користування мобільним телефоном на виконання рішення Господарського суду Донецької області від 20 березня 2014 року в справі №905/599/14.

У пошуках, чим нагодувати трьох дітей, Грішін тинявся по штабах сепаратистів, брав участь у штурмі 3 березня 2014 року відділення Держказначейства в Донецьку, вештався по захопленій «губаревцями» обласній державній адміністрації. Наприклад, на цьому відео з Донецької ОДА, оприлюдненому 3 березня 2014 року, майбутній народний депутат бовваніє з 11-ї по 22-гу секунди.

Втім, точно так безробітний Грішін їздив на київський Майдан і вештався серед учасників проукраїнських мітингів у Донецьку, час від часу потрапляючи в об’єктиви фотоапаратів.

Годі шукати в цьому якесь ідеологічне підґрунтя, хоча, проживаючи в Севастополі, Грішін позиціонував себе російським націоналістом і саме під проросійськими та прокомуністичними гаслами балотувався до Севастопольської міськради в 2000 році. Все було простіше: «джентльмен у пошуках червінця» виглядав, де можна було заробити бодай якусь копійчину.

Напевно, два роки навчання в Москві на режисерських курсах пішли на користь талановитому шахраю. Намацавши завдяки Геращенку «золоту жилу», Грішін разом з тодішніми соратниками — передусім, нинішнім народним депутатом України Наталією Веселовою — створив сторінку у Facebook із розповідями про неіснуючий «батальон территориальной обороны Донецкой области «Донбасс». Ясна річ, з зазначенням номерів рахунків, на які слід переказувати пожертви.

Звісно, ніякого батальйону «Донбас» не існувало. Батальйони територіальної оборони — це підрозділи Збройних сил України, підпорядковані Міністерству оборони. Як згодом запевняла та ж Веселова, яка на прохання пройдисвіта створювала фейкову сторінку фейкового батальйону, вона гадки не мала, що Семен Семенченко — це раніше судимий шахрай, що збирає гроші, рекламуючи себе постановочними сценами подвигів псевдо-батальйону.

Фальшиві посвідчення і справжня зброя

Яким би талановитим актором не був майбутній легендарний комбат, вивели на широкі обрії проект «Семен Семенченко» інші люди — Антон Геращенко та Арсен Аваков.

30 травня 2014 року в складі військової частини 3027 Національної гвардії України (так нині називаються Внутрішні війська МВС України), що базується в с. Нові Петрівці Вишгородського району Київської області, був утворений 2-й батальйон спеціального призначення. Це спеціальне призначення полягало в тому, що до батальйону зараховували резервістів — тобто громадян, які хотіли б відновити чи набути навичок з військово-облікових спеціальностей.

По суті «резервні батальйони» — це щось на кшталт радянського ДТСААФ, а саме поняття резервіста було запроваджено законом від 17 березня 2014 року, який вніс новації в Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу». А саме, з’явилась вставна стаття 26-1, яка визначила, що «Служба у військовому резерві запроваджується з метою планомірної підготовки резервістів для комплектування Збройних сил України та інших військових формувань особовим складом у мирний та воєнний час шляхом набуття та підтримання на належному рівні вмінь і навичок за військово-обліковою спеціальністю… Резервісти не належать до зайнятого населення в Україні і мають право відповідно до законодавства про зайнятість населення бути визнаними безробітними та зареєстрованими у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи».

Оцей 2-й резервний батальйон і був використаний Грішіним і Геращенком для того, щоби рекламувати в соціальних мережах і ЗМІ відкриті аферистами рахунки для фінансової підтримки неіснуючого в державі «батальйону територіальної оборони Донецької області «Донбас».

Грішіна, який не мав жодного відношення до Нацгвардії, за розпорядженням Авакова допустили на територію в/ч 3027, де він зустрічав людей, що хотіли вступити на службу в розрекламований батальйон. При цьому Грішін представлявся командиром військової частини №3027 підполковником Семенченком. Якщо аферист не бачив, як використати певну людину в своїх потребах, він відправляв її оформлюватись до реального командира в/ч — Володимира Мусієнка. Але в більшості випадків Грішін особисто «приймав на службу», підписував «наказ» і видавав фальшиве «посвідчення» з «правом носіння табельної зброї», яке засвідчував фальшивою печаткою.

Цих людей Грішін використовував для зйомки рекламних кліпів, завдяки яким зібрав колосальні гроші та цілий парк елітних автомобілів.

Ось так виглядає типове фальшиве посвідчення бійця неіснуючого батальйону «Донбас». Посвідчення, підписане «командиром військової частини 3027 підполковником С. Семенченком», видане стрільцю, начебто зарахованому на військову службу «наказом командира в/ч 3027 від 19.06.2014 р. №24». Нижче — «дозвіл на носіння табельної зброї» із зазначенням номеру автомата АКС, засвідчений фальшивою печаткою.

Людям, які отримували ці «посвідчення», навіть на думку не спадало, що батальйони не є юридичними особами й не можуть мати печаток, що на печатках обов’язково зазначається код ЄДРПОУ, а символіка державних установ затверджується постановами Кабінету міністрів України. Та й кому міг спасти на думку масштаб афери, якщо все це відбувалось на території військової частини Національної гвардії, куди аж ніяк не могла потрапити стороння особа?

Щоправда, якщо печатка була фальшивою, то зброя — справжньою. У зв’язку з чим виникає цілком закономірне запитання до Авакова та Геращенка: де Грішін брав АКСи, які роздавав на території в/ч 3027 обманутим ним громадянам, що думали, буцімто їх прийняли до лав Нацгвардії? І чи не зі складів Нацгвардії ця «ліва» зброя? У такому разі також непогано було б з’ясувати, скільки саме «стволів» було роздано, скільки — продано й кому саме. Це зробити тим простіше, що на фальшивих посвідченнях проставлені реальні заводські номери автоматів.

Друге коло запитань стосується правового статусу людей, які були певні, що воюють у складі військової частини 3027 Національної гвардії України під орудою «підполковника Семенченка». Зрозуміло, що вони стали жертвою шахрайства, вчиненого на території військової частини. Але це не робить їх військовослужбовцями. Тепер виникає запитання: а як цивільні особи, нехай навіть і обмануті Грішіним, могли опинитись у зоні бойових дій? Хто тепер виплачуватиме грошову допомогу родичам тих, хто загинув з фальшивим посвідченням бійця Нацгвардії?

До речі, взагалі б непогано було розібратись, у який спосіб резервісти Нацгвардії опинились в зоні проведення антитерористичної операції, яку проводить, згідно із законом, виключно Антитерористичний центр СБУ. Бо відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», ані МВС України, ані підпорядкована йому Нацгвардія, ані Збройні сили України жодного відношення до АТО не мають й лише відкомандировують своїх співробітників та військовослужбовців разом з технікою в підпорядкування першого заступника голови СБУ. Тож хотілося б, щоби Служба безпеки України пояснила, як резервісти Нацгвардії опинились у її розпорядженні й що серед них робили особи з фальшивими посвідченнями, виданими «підполковником Семенченком».

На особливий наголос заслуговує та обставина, що самого «підполковника Семенченка» прийняти в Нацгвардію було неможливо — давалась взнаки колишня судимість. Хоча вона давно погашена, той факт, що Грішін був колись засуджений, унеможливлював його службу в органах міліції чи Національній гвардії України. Та й на яку посаду міг бути прийнятий громадянин з середньою освітою, який раніше не служив у армії ані дня? Хіба лише рядового солдата.

Саме тому Грішіну й доводилось приховувати своє справжнє прізвище, оскільки будь-який дільничний міліціонер міг миттєво «пробити» по картотеці Інформаційного центру МВС України його біографію. З тієї ж причини — й маска-балаклава. Бо характерна зовнішність «підполковника Семенченка» була дуже добре відома як ошуканим мешканцям Севастополя, так і його кредиторам у Донецьку.

Як розповідали згодом волонтери, які були впевнені, що допомагають батальйону «Донбас», поведінка «підполковника Семенченка» спочатку не викликала в них жодних підозр саме тому, що роздача посвідчень і зброї відбувалась за парканом військової частини, де Семенченко почувався як вдома. Наталка Веселова навіть заснувала благодійний фонд для збору коштів і відкрила на своє ім’я рахунки в «Приватбанку». От тільки в якості одного з контактних телефонів при відкритті рахунків вона мала необережність зазначити телефон Грішіна. Це урешті-решт призвело до того, що в січні 2015 року шахрай змінив ПІН-код (СМС-ка з новим кодом прийшла на його телефон) і через банкомати зняв готівкою всі гроші, зібрані волонтерами.

Але попервах довірливий народ вірив, що Семен Семенченко — народний герой. Перші підозри з’явились у липні 2014 року, коли стало відомо, що так званий командир батальйону замість того, щоби перебувати на фронті, веде життя світського лева та активно збирає гроші готівкою — зокрема, взяв чималу суму в тодішнього голови Донецької облдержадміністрації Сергія Тарути, яку привласнив.

Потім поповзли чутки, що Грішін взяв 300 тис. дол. у громадянина США Марка Паславського, начебто на придбання безпілотників для потреб Нацгвардії, а після того, як Марк став вимагати звітності за витрачені кошти, його зі спини настигла куля.

Грішін, який ще в березні 2014 року не міг заплатити за телефон і разом з дружиною ховався від кредиторів, через місяць після початку збору коштів вже катався на престижних іномарках, обідав у ресторанах і висипав готівку перед солдатами, демонструючи, що таке мільйон гривень. Але найбільше скандалів було саме навколо незрозумілого правового статусу бійців. Власне, було два батальйони — офіційний, у складі військової частини 3027 під командуванням законного командира, і люди, яких прийняв на службу «підполковник Семенченко» і які також вважали себе військовослужбовцями, мали зброю й мріяли побачити свого керівника не по телевізору, а в зоні АТО.

Грошового забезпечення не одержували ні ті, ні інші. Натоміть регулярно спливали історії про те, що якась незрозуміла охорона «командира батальйону» пограбувала підприємство, порізала й продала на металобрухт невеличкий завод, витрясла гроші з бізнесмена чи відібрала в мешканця прифронтової зони дороге авто.

Пожертви на армію: закордонні поїздки, безтурботне життя та персональна охорона

Коли в серпні 2014 року Аваков вирішив розкласти яйця по різних кошиках і зробити Грішіна народним депутатом, постало питання — як зліпити «комбату» красиву біографію з урахуванням того, що 8 місяців, проведені в СІЗО, обвинувальний вирок та неодноразові випадки притягнення до кримінальної відповідальності повністю виключали можливість зарахування його до лав Національної гвардії України.

Тоді зробили так. 11 серпня 2014 року було наказано зарахувати Грішіна в Нацгвардію без пред’явлення жодного документа, навіть без паспорта — «зі слів». Костянтин прийшов у кадрове управління та назвався Семенченком Семеном Ігоровичем, капітан-лейтенантом Військово-морських сил України у відставці. Ці дані без будь-якого документального підтвердження були занесені в особову справу та направлені на спецперевірку щодо минулих судимостей.

Відповідь з Інформаційного центру МВС України надійшла миттєво: у картотеці осіб, які притягувались до кримінальної відповідальності, Семенченко Семен Ігорович, 1974 року народження, не значиться. І це — свята правда. Бо тюремну баланду сьорбав Грішін Костянтин Ігорович, 1974 року народження. Зрозуміло, що запит у Міністерство оборони на предмет існування «капітан-лейтенанта Семенченка» ніхто не направляв. Годі й казати про те, що ніхто навіть не перевірив: а чи не значиться часом новопризначений військовослужбовець приватним підприємцем? Між тим свідоцтво фізичної особи-підприємця Грішін здав лише 24 листопада 2014 року у зв’язку з обранням його народним депутатом України за партійним списком скандально відомої «Самопомочі».

Після цього за розпорядженням Авакова морський капітан-лейтенант був негайно переатестований на сухопутного капітана та призначений командиром 2-го спеціального батальйону в/ч 3027 з видачею відповідного службового посвідчення. Це було саме в той момент, коли десятки людей, яких нібито прийняв на службу «підполковник Семенченко», заходили в Іловайськ. Тільки легендарного комбата з ними не було. Бо він лише оформлювався на службу в Нацгвардію, де одержав фальшивий документ про наявність у нього офіцерського звання.

Отримавши 11 серпня 2014 року посвідчення капітана Нацгвардії, Грішін наступного дня, 12 серпня, приїхав у Вишгородський райвідділ Державної міграційної служби і на підставі цього посвідчення одержав новий паспорт серії СТ за номером 432098 на ім’я Семенченка Семена Ігоровича. Чому у Вишгороді? Тому що паспортна база Донецької області, де зареєстрований Грішін, була втрачена після захоплення бойовиками адміністративних будівель в обласному центрі, як і паспортна база Севастополя, де Грішіну свого часу видавали паспорт.

Тому отримати новий паспорт у разі втрати старого або зміни прізвища Грішін міг лише за місцем офіційного проживання або роботи з пред’явленням додаткових документів, що посвідчують особу. Тому шахрай міг отримати новий паспорт лише після того, як його за новим прізвищем, але без паспорта, прийняли в Нацгвардію — на підставі фальшивого службового посвідчення та за місцем розташування в/ч 3027.

Вже 20 серпня 2014 року Аваков вніс подання президенту України про нагородження раніше судимого афериста, який прослужив лише 8 днів, Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню. Після чого присвоїв шахраю з середньою освітою, який взагалі не служив у армії, звання майора.

Тепер можна було й балотуватись. Тим більше що грошей Грішіну вистачало не тільки на виборчу кампанію, безтурботне життя та закордонні вояжі, але навіть для найму персональної охорони.

До речі, як повідомило на запит Головне управління Національної гвардії України, грошові кошти чи автомобілі від громадян для потреб 2-го батальйону спеціального призначення у військову частину 3027 ніколи не надходили. А сам батальйон не є юридичною особою, не має ані власної печатки, ані власного рахунку в установах банків. Тобто пожертви Грішін-Семенченко тупо привласнював. Втім, повірити, що левова частка пожертв не йшла Авакову й Геращенку, я не можу — дружба з міністром внутрішніх справ та його вірним радником зазвичай коштує дорого.

Отримавши 12 серпня новий внутрішній паспорт, Грішін-Семенченко моментально виправив на нове прізвище і закордонний. Вже 19 вересня 2014 року орденоносець збирав гроші з довірливих діапорян у Сполучених Штатах.

Цілком закономірне запитання: а як військовослужбовець отримав американську візу, на які кошти літав за океан і хто його відпустив у подорож з місця проходження служби? Ось відповідь Головного управління Нацгвардії: «майорові резерву Семенченку Семену Ігоровичу за весь період проходження ним служби у військовому резерві відпустка не надавалась, інформацією про кошти, за які здійснювалась поїздка до Сполучених Штатів Америки, Головне управління Національної гвардії України не володіє. Посадові особи Головного управління Національної гвардії України не надавали допомоги громадянинові Семенченку Семену Ігоровичу в оформленні в’їзної візи до Сполучених Штатів Америки»

Цікаво в такому разі: а як посольство США видало візу без довідки з місця проходження служби, без довідки про доходи та без підтвердження того, що громадянин Семенченко перебуватиме в США під час своєї законної відпустки, впродовж якої йому зберігатиметься в Україні місце роботи?

До речі, а які документи Грішін-Семенченко надав у посольство США на підтвердження свої платоспроможності — невже виписки з рахунку, на який збиралася благодійна допомога? І чи розповів у анкеті про 8 місяців, проведені в СІЗО, обвинувальний вирок та неповернуті кредити?

Маю підстави стверджувати, що Грішін, звісно ж, приховав від посольства США подробиці своєї бурхливої біографії.

Втім, військова кар’єра майора Семенчека виявилась короткою — 24 листопада 2014 року він був звільнений з посади командира 2-го батальйону військової частини Національної гвардії України за власним бажанням. Але залишились запитання. Передусім — до генерального прокурора України.

Власне, запитання три. Перше: коли саме по викладених вище фактах буде відкрито кримінальне провадження, а службові особи Національної гвардії України, які допустили раніше судимого афериста на територію військової частини, видали йому посвідчення офіцера та сприяли розкраданню коштів довірливих громадян, будуть притягнуті до кримінальної відповідальності?

Друге запитання: коли саме у Верховну Раду України буде внесено подання про зняття депутатської недоторканності з Семена Семенченка та Антона Геращенка?

І, нарешті, третє запитання: що саме робить прокуратура для посмертного надання статусу учасника бойових дій тим громадянам, які, будучи обманутими «підполковником Семенченком», помилково вважали себе бійцями Нацгвардії й загинули в ході антитерористичної операції?