Берестейська унія 1596 року

 Михайло Верещагін 21 серпня 2015, 14:20 711 0

У жовтні 1596 р. в місті Бересті (нині м. Брест, Білорусія) відбулося об’єднання Української і Білоруської Православних Церков з католицькою (Берестейська унія).

Українська Православна Церква, яка ще з часів Київської Русі, Галицько-Волинського князівства перебувала під опікою держави, мала великі привілеї і посідала високе становище в суспільстві. Після того як Україна потрапила під владу Польщі, православ’я не тільки втратило своє привілейоване місце, а й опинилося перед небезпекою цілковитого знищення.

imagesНаприкінці XVI ст. Українська Православна Церква перебувала у стані кризи, зазнаючи тиску й переслідувань з боку католицької церкви й королівської влади. Українські вищі церковні ієрархи здебільшого полонізувалися й окатоличувалися, ішов процес морального розкладу. Занепад посилювався й зовнішніми обставинами. Після завоювання турками Константинополя (1453) константинопольський патріарх, якому підпорядковувалася Українська Церква, перебував по суті в полоні Османської імперії. Створений у 1589 р. Московський патріархат претендував на поширення свого впливу на всю православну Європу.

У той час і ожила ідея унії, тобто об’єднання православної і католицької церков, які розділилися ще в 1054 р. Прихильники унії в Україні сподівалися, що завдяки їй православну церкву в Польщі буде виведено з приниженого стану, припиняться переслідування та терор з боку католиків.

Один із наймогутніших українських магнатів, ревнитель православ’я Костянтин Острозький, патрон понад тисячі храмів у своїх численних і величезних маєтках на Волині й Галичині, прагнув злуки церков на рівних умовах, а не підкорення однієї другій. Окремі представники українських вищих церковних ієрархій мріяли шляхом такого об’єднання домогтися пільг і привілеїв, якими користувалося католицьке духовенство Речі Посполитої (католицькі церковні вищі ієрархи могли бути, наприклад, членами сенату).

Польський уряд із самого початку підтримував унію, яка, на його думку, мала стати першим кроком до окатоличення, а через нього — і до ополячення українців.

Особливо в унії була зацікавлена римська курія, яка могла таким шляхом впливати на політичні процеси в Україні, взяти під контроль козацтво й використовувати його військову силу проти ісламу. Римський Папа неодноразово намагався вступити з козацтвом у контакт, примирити його з католиками або ж добитися згоди на компроміс — прийняти православно-католицьку унію.

Укладення унії таємно готували кілька українських єпископів. Вони провели кілька таємних нарад і конференцій, налагодили зв’язки з католицьким духовенством, порозумілися з польським урядом і наприкінці 1594 р. передали акт про унію. Згідно з ним духовенство й миряни України мали підлягати в справах віри Римському Папі й прийняти у зв’язку з цим новий календар. Усі релігійні обряди й церемонії православної церкви залишалися без змін. Допускалися мішані шлюби й одруження представників духовенства. Уніатським єпископам дозволялося відправляти службу Божу в римо-католицьких костелах, а католицьким — у церквах. Уніатські єпископи могли претендувати на місця в сенаті й звільнялися від податків. Уніати-миряни допускалися до всіх державних посад нарівні з католиками.

Хоч як приховували ініціатори підготовку унії, однак їхні наміри набули розголосу й викликали надзвичайне хвилювання та обурення серед православних.

Князь Костянтин Острозький виступив з відкритим листом-зверненням до всіх православних, засуджуючи тактику єпископів-уніатів. Він обстоював принцип соборноправності православної церкви, тобто хотів, щоб справа унії вирішувалась на відкритому соборі шляхом переговорів, за участю патріархів та за домовленістю з іншими православними країнами, зокрема з Молдовою та Московією, а не вузьким колом єпископів.

22 червня 1595 р. дев’ять єпископів підписали листа до Папи Климента ѴПІ про готовність вести переговори щодо об’єднання церков і як уповноважених для цього відправили до Рима єпископів: володимирського — Іпатія Потія і луцького та острозького — Кирила Терлецького. Переговори тривали п’ять місяців.

Активно готувалися до унії єзуїти. Упродовж чверті століття вони через засновані в Україні школи, де зосередили значні інтелектуальні сили, здійснювали денаціоналізацію, католизацію української молоді, утверджували ідею унії, пропагували догмати католицизму.

23 грудня 1595 р. Потій і Терлецький склали перед римською курією «ісповідання віри». Того ж дня папською буллою було проголошено об’єднання церков («Magnus Dominus»). Через два місяці, 23 лютого 1596 p., у папській буллі «Decet Romanum Pontificem» новій уніатській церкві гарантувалися церковні права і привілеї. А польський уряд зобов’язувався надати їй політичні й економічні права (місця в сенаті уніатським єпископам, виділення храмів, майна та ін.).

Було скликано собор, який тривав з 16 по 20 жовтня 1596 р. у Бересті. Однак на соборі одразу ж стався розкол. Духовенство поділилося на дві антагоністичні групи: за і проти з’єднання з Римом, тобто фактично відбувалися два окремі собори, які засідали в різних місцях.

Православний собор засідав у домі князя Костянтина Острозького.

У ньому брали участь українські єпископи: львівський — Гедеон Балабан і перемишльський — Захарій Копистенський, а також архімандрити, ігумени та понад 200 осіб білого духовенства. На собор приїхало багато світських людей: воєводи — київський Василь Костянтин Острозький, волинський — князь Олександр Острозький, каштелян новгородський; шляхетні депутати від Київського, Руського, Волинського, Брацлавського воєводств. Перемишльської землі та Пінського повіту. Литовського Трибуналу (загалом 23 особи) і ш;е чимало окремих представників шляхетського стану без мандатів. Були й представники міщанства зі Львова, Вільна та інших міст.

Константинопольський і Александрійський патріархи відправили на Православний собор своїх екзархів, протосинкелів, колишніх професорів Падуанського університету Кирила Лукарса і Никифора. Крім них, на собор прибули ще кілька грецьких єпископів і сербський митрополит. Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо.

Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая. В їхньому соборі брали участь київський митрополит, п’ять українських єпископів та кілька римо-католицьких, четверо найвідоміших єзуїтських проповідників, а також троцький воєвода, берестейський староста, канцлер Сапіга і деяка шляхта.

Кожний собор прийняв своє рішення. Екзарх патріарха Никифор із хрестом і Євангелієм у руці оголосив, що митрополит Рогоза і п’ять єпископів (володимирський, луцький, полоцький, холмський та пінський) позбавляються сану за самовільне підданство Папі. Уніатський собор затвердив об’єднання церков, публічно проголосивши унію. Про це повідомлялося в пасторському листі до народу, а двом єпископам і всьому духовенству, яке брало участь у Православному соборі, проголошувалося прокляття.

Обидві сторони нагадували справжні військові табори: навколо Берестя стояли гармати і обози.

К. Острозький привів із собою численне військо. Воно охороняло протосинкелів та інших греків, яких король наказав заарештувати.

Іпатій Потій

Іпатій Потій

На підтримку рішення Уніатського собору король Сигизмунд ІІІ видав універсал.

Константинопольський патріарх затвердив постанову Православного собору.

Отже, Берестейська унія остаточно розколола українську церкву та український народ і на століття викликала запеклу ворожнечу між обома сторонами. Більшість українського духовенства, шляхти, міщан, братств та селян залишилися при вірі предків. Польська влада стояла цілком на боці уніатської церкви. Король Сигізмунд III тільки її вважав легітимною, поступово знищував православну вищу ієрархію, обсаджуючи її уніатськими єпископами, відбирав у православних храми, церковні маєтки, монастирі й віддавав їх уніатам. Отже, ліквідація православ’я йшла також у низах — парафіях та монастирях. Українська шляхта на чолі з князем Острозьким намагалася перенести питання про захист православної церкви, так би мовити, на парламентський ґрунт, виступаючи з цього приводу на сеймиках і в сеймі, але без жодних наслідків.

Розгорілася також релігійна літературна полеміка між православними, з одного боку, та католиками й уніатами — з другого. З обох боків виступали видатні, талановиті автори. їхні твори, які поширювалися переважно в рукописах, були перейняті глибоким почуттям патріотизму. Художньою та публіцистичною силою вони викликали захоплення в читачів.

Православна полемічна література була сильною зброєю, що протистояла католицькому та уніатському наступам. Відомий діяч Львівського братства Юрій Рогатинець так починав свій твір: «Пересторога, зіло потребная на потомниї часи православним християнам, аби відали, яко некоторие єпископове не спасенія ради душ своїх, але для певних причин і дочасних пожитков от своєго патріарха одступили, і римському папежові в послушенство ся отдали, і великії замешанія в людях учинили ».

Ненависть до унії посилювалася, зростало бажання за будь-яку ціну зберегти батьківську віру. Найширші верстви українського народу на собі відчували, яким шляхом провадиться з’єднання церков, до якого насильства вдаються урядові кола, ш;об перемогти православ’я. Виникали міщанські й селянські рухи, посилювалася опозиція православних братств.

На початку XVII ст. на допомогу Православній Церкві, як представниці української національної ідеї, виступило козацтво, яке на той час уже було провідною верствою українського суспільства. Ставши на оборону релігійних і національних прав українського народу, вважаючи церковну справу однією з головних у політичній і соціальній боротьбі, козацтво солідаризувалося з духовенством, міщанством, селянством, українською шляхтою і взяло на себе відповідальність за майбутнє української нації.

Козацтво взяло під свою опіку Київ — центр національного релігійного життя. У 1610 р. козацький гетьман Григорій Тискеневич уперше прилюдно й гостро виступив від імені Війська Запорозького проти уніатів, що мали намір прибрати до рук церкви.

«Разом з народом православної віри, старовинної релігії, — заявив зокрема гетьман, — хочемо стояти при духовних особах, що не відступили і не відкинулись її, і проти завзяття напасників головами своїми її боронити». Намісника уніатського митрополита Іпатія Потія, священика Грековича, якого той прислав, щоб схилити київське духовенство до унії, козаки втопили в Дніпрі. Така ж доля спіткала пізніше ще одного посланця митрополита — шляхтича Околінського.

1620 р. славетний козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний узявся за відновлення вищої православної ієрархії. Він зумів переконати єрусалимського патріарха Теофана, який перебував у той час в Україні, висвятити нових єпископів. Висвячували їх у Києві, конспіративно, вночі, при тихому співі, вікна в церкві були забиті дошками. Митрополитом тоді став Йов Борецький — ректор Київської братської школи, а єпископами — найвизначніші люди з числа українського громадянства, зокрема Ме- летій Смотрицький.

Польська влада оголосила незаконним це висвячення. Теофана назвали турецьким шпигуном і хотіли заарештувати. Однак Сагайдачний зі своїми козаками взяв патріарха під охорону й супроводжував аж до кордону. Новопосвячений митрополит Йов Борецький і єпископи у своїх посланнях заявляли: «Ми не шпиги, ані ховаємо шпигів. Ми громадяни цієї землі, добре і чесно уродзоні… Заступаємось за те, що лишили нам наші предки, до чого нам дають право Божі і людські закони та звичаї і більше як шістсотрічне вживання. Проповідуємо ту саму віру, що й попередники наші. Ні на чиє життя і ні на чиє майно не наступаємо. Волостями, містами, замками не володіємо. Кривд, злочинств, насильства не чинимо. На війну християн не зазиваємо, убивати не вчимо… Не на панування і розкоші пішли ми, і ніякий страх, ні кари, ні муки не відвернуть нас від справжньої віри і служби Богові». Водночас вони застерігали від насильства, яке ніколи не дає добрих наслідків, а веде до руїни: «Щоб через такі вчинки, в кривді і безправності так значній, нарід руський не прийшов до якогось розруху».

У 30-ті pp. XVII ст. політична, соціальна, національна, ідейна конфронтація в Україні досягла особливої гостроти й вибухнула козацько-селянськими повстаннями, а потім і Національно-визвольною війною під проводом Б.Хмельницького. Одним із гасел повстань була боротьба проти унії.

На оборону православної віри, проти панування поляків став весь український народ.

Треба, однак, відзначити, що, хоча в першій половині XVII ст. унія несла в Україну ідеологію чужоземних феодалів, польських магнатів, шляхти і королівської влади, у майбутньому, з австрійських часів, уніатство пережило певну історичну трансформацію.

Сподівання уніатів зрівнятися в правах з католицьким духовенством не виправдалися. У королівському універсалі від 15 грудня 1596 р. вже й згадки не було про право уніатських єпископів засідати в сенаті, незважаючи на те, що Папа звертався з цього приводу до короля.

Польська католицька церква дивилася на уніатську не як на рівноправну, а як на неповноцінну і вживала заходів, щоб та цілковито відмовилася від усіх своїх догматів, історичних традицій і обрядів. Королівська влада використовувала уніатську церкву тільки як знаряддя для знищення православ’я. Водночас українська православна громадськість ненавиділа уніатів за зраду.

У 1646 р. відбулася Ужгородська унія, яка стосувалася українських земель, що перебували під владою Угорщини (Закарпаття).

У ХѴПІ ст. унія поширилася на Правобережжя, і це загострило існуючий антагонізм. Навіть втративши після поділів Польщі політичну владу на Правобережній Україні, польські магнати й шляхта все ж зберігали там економічне й духовне панування.

На тій частині українських земель, які після розділів Речі Посполитої потрапили під владу Російської імперії, унія була ліквідована царським урядом у XIX ст. Оскільки уніатська церква сприяла поширенню освіти серед українського народу, захищала його духовність і ментальність, у такій якості вона не сприймалася російськими колонізаторами.

Однак уніатська церква збереглася в Галичині, що була під владою Австрії. На цих теренах унія, як писав митрополит Андрій Шептицький, «рішуче відокремилася від цієї злощасної політики і повернулася до чисто церковної ідеї». Лише за такої умови унія із знаряддя полонізації стала чинником збереження самобутності українців і з кінця ХѴІП ст. міцно закорінилася в Галичині.

Після Другої світової війни, в 1945-1950 років, радянська влада остаточно знищила греко-католицьку церкву, провівши «з’їзди» у Львові, Мукачеві, Пряшеві. У наступний період греко-католицьку віру могли вільно сповідувати лише на еміграції. Із здобуттям Україною незалежності греко-католицька церква відновлена.